Віра випила пігулку і знову лягла. Знову їй нездужалося, але треба було зібратися, підвестися і піти приготувати щось до приходу сина з невісткою. Вона розплющила очі і подивилася на фотографію чоловіка. Давно його не було з ними, але біль не йшов. Занадто вони любили одне одного, стільки років прожили. З характером був Боря, але веселий та дбайливий. Завжди квіти дарував, подарунки. Вона забулася в безодні спогадів і згадала день весілля. Молода й гарна сиділа в білій сукні перед дзеркалом і хвилювалася, невдовзі наречений приїде. А чи вона правильно зробила, що погодилася? ”Може годі було слухати маму?
Під’їхала машина, це наречений’ – майнуло у Варі. Але щось не зраділа вона, а згадала, як учора Борю бачила у крамниці. -Давно його не бачила, після служби у місті жив. А він не зводив з неї погляду. Запізнився ти хлопець, завтра виходить заміж. – відсмикнула його продавщиця. Ход думок зупинився, щось довго нареченого немає. Але тут двері відчинилися і увійшов Борис, а слідом за ним мама. Він узяв її на руки і виніс із дому. А вона й не проти була. Так і стали жити разом, довго їх обговорювало все село. А після весілля Борис зізнався, що тоді поговорив із нареченим Варі, а той від неї відмовився.
Вони поїхали до міста, спочатку у гуртожитку мешкали, а потім завод, на якому працював Борис, виділив квартиру. Щасливі були, двоє дітей народили. Нині донька одружена і живе за кордоном, у сина вже дорослий син. Не шкодувала вона про своє рішення, а зараз не може без нього жити. Зі сльозами на очах жінка вирішила прилягти. Погано їй ставало, чоловік їй здавався, кликав її. Такий гарний та молодий стояв. Вона, як тоді, пішла за ним. Наступного дня прийшов син із сім’єю. Вона лежала з ледве вловимою усмішкою, а на плиті стояла ціла каструля борщу.