Ірина вийшла з кухні і подивилася на годинник. Вона винесла ще одну зібрану валізу, а її чоловік Микола поставив її поряд з іншими валізами, пакетами, сумками, мішками й коробками, що заповнили весь коридор. Чоловік дістав з кишені список речей і звірив усе. – Ну? – запитала Ірина. – Тепер, сподіваюся, все? Чи ти ще щось забув? Микола насупився. — Ти помиляєшся, Ірино, якщо думаєш, що я йду від тебе, тому що… – почав він. Але Ірина не хотіла слухати виправдання колишнього вже чоловіка. — Та мені все одно, чому ти йдеш! — сказала вона. — У тебе тепер є кому розповідати свої казки. Перед нею і виправдуйся! – Ну навіщо ти так? — ображено запитав Микола. — Я ж по-доброму хотів… — Ти все зібрав? – запитала Ірина. – Нічого не забув? Микола озирнувся довкола, глянув на Ірину й замислився. — Та хто зна… — відповів він. — Може щось і залишив. Гляну в список. Він знову дістав аркуш паперу.
— Учора з Олесею всю ніч складали, — сказав він. — Під ранок тільки й заснули… — Коротше! — строго сказала Ірина. — Речі твої зібрані, прошу на вихід! — Тобі пощастило, що це не моя квартира, — сказав Микола. — Тоді зараз збиратися і йти довелося б тобі, а не мені! — Ну зате тобі в коханні пощастило! — єхидно сказала жінка. – Ну, навіщо ти так, я ж по-хорошому хочу… – пробурмотів Микола. – Забирайся, – рішуче сказала Ірина. – Якщо щось забув, потім заїдеш і забереш. Тільки подзвони заздалегідь. Я тобі все зберу. — Може допоможеш мені зараз речі в машину занести? – запитав Микола. — Мені робити більше нічого?! – обурилась Ірина. – Сам тягай своє барахло! Микола зітхнув і мовчки взявся переносити сумки… Через годину Микола забрав усі речі й поїхав. Ірина зачинила двері і полегшено зітхнула. Вона думаючи, що на цьому її проблеми з колишнім чоловіком закінчилися.
Та вона помилялася. Все ще тільки починалося… — Олесю, кохана, я приїхав! — радісно сказав Микола, заносячи перші валізи у своє нове місце проживання. — Приймай посаг! Не з порожніми руками прийшов я у твою хату! Олеся вийшла в коридор. – І це все?! — здивовано вигукнула вона. — Та що ти, кохана! — радісно відповів Микола. – Яке там все! Це тільки початок! Тут посуд і постільне. А тут книжки, свічки… Про всяк випадок. Коли світла не буде. Ще мило і пральний порошок… Коли всі речі були перенесені, Микола з Олесею почали їх розкладати. При цьому вони звірялися зі списком Миколи. Коли все було розкладено, вже стемніло. Пора було лягати спати. — Тяжкий сьогодні був день, — сказав Микола, засинаючи. — Я ж поки речі збирав, Ірина постійно поряд була. Кроку не давала ступити. Стежила, щоб я чогось зайвого не забрав. От що за жінка? Це все від жадібності. Чуєш, Олесю?
Але Олеся його не чула. Вона вже спала. — Спить, — пробурмотів Микола, зітхнув, повернувся на інший бік, і теж заснув. Але незабаром він змушений був прокинутися! Його розбудила Олеся. — Миколо, слухай, а у вас кавомолка була?! — раптом запитала вона. – Була, – Микола розгублено дивився в стелю. – А чому ти її не взяв? — Так її у списку не було? – І що? — здивувалася Олеся. – Сам не міг здогадатися? Подзвони Ірині й домовся забрати… Наступного дня Микола приїхав по кавомолку. – Це все? – запитала Ірина. — Поки що все, якщо щось, то наберу, – сказав чоловік і попрямував з коробкою додому. — Слухай, Микольцю, — сказала Олеся одразу після вечері. — А чому я тільки зараз дізнаюся, що у вас була посудомийна машина?! Микола почухав потилицю. — Забув, Олесю! — сказав він. – Чесне слово. — Подзвони Ірині і скажи, що сьогодні під’їдеш.
— А куди ми її поставимо? — Було б що ставити, — розважливо відповіла Олеся. — А куди знайдеться. — Теж правда, — погодився Микола, швидко допив каву, одягнувся і вискочив з дому… Через два дні Олеся вже згадала про пральну машинку. — Якщо в неї залишився холодильник, — сказала вона, — Значить, машинка твоя. – Логічно, – погодився Микола… — Слухай, Миколо, — сердито сказала Ірина, коли вантажники виносили пральну машинку. — Я тобі віддаю все це тільки з тієї причини, що мені не потрібне це старе барахло. Я собі куплю нове. Ти хоч усе забирай. Але мені набридло майже кожен день бачити твою фізіономію! — Я ж не винен, що не можу одразу пригадати все, що мені потрібне, — ображено відповів Микола. – Давайте зробимо так, – запропонувала Ірина. — Нехай твоя Олеся приїде сюди, уважно огляне все і вирішить, що треба забрати. І я вам віддам, що вона скаже. Домовились?
— Ти справді так зробиш? Не жартуєш? – Ні. Дзвони Олесі. Скажи, що вона може хоч зараз під’їжджати. — А ви без мене тут впораєтеся? — запитав він. — Бо мені вже на роботу пора. — Впораємося… Микола докладно пояснив все Олесі. — Приймеш пралку, відпустиш вантажників і приїжджай до Ірини, — сказав він. — Адресу я надішлю. Коли під’їдеш до будинку, подзвони їй. Вона тебе зустріне. Бо у нас домофон не працює. Поговоривши з Олесею, Микола радісно подивився на Ірину, глянув на годинник і побіг на роботу. Ірина ж сіла чекати Олесю… – От і я! — радісно сказала Олеся, коли Ірина вийшла з під’їзду. — Ми вас не дуже турбуємо? – Ні-ні, – відповіла Ірина. – Що ви. Я ж усе розумію. Вони піднялися в ліфті на поверх. Олеся зайшла в квартиру і заплющила очі. – Щось не так? — стривожено запитала Ірина. — Ні, ні! — швидко відповіла Олеся. – Все нормально. Це від несподіванки.
Не думала, що у вас так гарно і навіть шикарно! – Це все Микола, – сказала Ірина. — Його багаторічна працьовитість та ощадливість. Ірина зітхнула і сумно подивилася на Олесю. — Зробімо так, Олесю, — сказала вона. — Ви самі, без мене, походіть по кімнатах і визначте, що хочете забрати. Домовилися? Чесно кажучи, усе це не моє. А Миколи! І… Якщо хочете, можете забрати звідси все! — А як же ви?! — ахнула Олеся. – А про мене не думайте. Що я? Я ніколи не розуміла Миколу… Я всього цього просто не заслуговую… А ось ви, Олесю, саме та жінка, яка заслуговує! Олеся здивовано глянула на Ірину й рішуче пішла оглядати своє майбутнє майно. – Нові меблі, техніка, — захоплено думала вона, проходячи по кімнатах. – Гарне все, дороге… – Ми забираємо все! – сказала вона, коли огляд добіг кінця.
– Дуже добре, – сказала Ірина. – Коли хочете забрати? Може зараз? — Завтра вранці,— відповіла Олеся. — Я буду на роботі, а Микола під’їде і забере. Як ви думаєте, Ірино, однієї машини вистачить? Ірина задумалася. — Краще дві, — впевнено сказала вона. — Правильно, — погодилася Олеся. — А я зараз поїду до Миколи і все йому поясню. Олеся побігла, а Ірина загадково посміхнулася, побачивши у вікно, як та вийшла з під’їзду… – Ти впевнена? — розгублено запитав Микола, коли дізнався, скільки всього треба вивезти. – Впевнена! Така можливість не часто випадає. Треба скористатися нагодою. Дають – значить бери. Тим більше, що і в неї, і в мене трикімнатні квартири. Дуже зручно. — Але ж… — Тільки не питай зараз, куди ми це все поставимо, — сказала Олеся. — Нехай просто занесуть у квартиру і розставлять, куди можна. — Але, кохана, — здивувався Микола.
— Навіщо тобі це? — Адже воно не нове… Олеся сердито зиркнула на чоловіка. – Ну, добре, добре, – погодився Микола. – Якщо ти так хочеш… А килими теж забирати? – Килими? — подумала Олеся. — Щось я не пам’ятаю там ніяких килимів? Мабуть, не помітила… — Теж, — сухо відповіла вона. Микола вирішив більше не сперечатися… Вранці Ірина пустила Миколу й вантажників у свою квартиру. – Виносьте! – рішуче сказала вона. — А я поки що в сусідки побуду. Подзвони, коли закінчите! Микола залишився стежити за роботою вантажників, а Ірина пішла в ту саму шикарну сусідську квартиру, яку раніше й показувала Олесі! Власники поїхали у відпустку, а Ірині вони дали на всяк випадок ключі… Микола уважно стежив за тим, як розбирають і виносять стару техніку і меблі невідомо яких часів. Два старих холодильника, дві стінки, чотири запилені шафи, кілька скрипучих диванів, величезний буфет, старі люстри, крісла, стільці, столи, тумбочки і багато іншого «добра». Ну і звичайно ж, старі килими!
Коли все винесли і кімнати були порожні, Микола подзвонив Ірині. — Ми закінчили, — радісно сказав він. Ірина вийшла з шикарної квартири сусідів, яку показувала Олесі і повернулась до себе. – Як тут добре! – ахнула вона. – Нарешті в мене не буде цього старого мотлоху і я зроблю гарний ремонт. – Вам може воно й потрібніше… Тепер, коли ви отримали все, що хотіли, сподіваюся, ти припиниш мені дзвонити? Микола кивнув, і весело засміявся. Він зателефонував Олесі і сказав, що скоро буде вдома. — Але я сумніваюсь, кохана, що нам вистачить місця. Тут стільки всього… — Вистачить,— відповіла Олеся потираючи руки. — Все моє старе барахло ти відвезеш на дачу! – Я правильно зрозумів – ти хочеш замінити своє на те, що я забрав в Ірини? – здивувався Микола. – А чому тебе це дивує? — напружилась Олеся. – Та не дивує, але… — пробурмотів Микола.
– Я завжди мріяла про це, Миколо! — сказала Олеся. – Мріяла? Ти впевнена? І про килими теж мріяла? Саме про такі? – Не задавай дурних питань. Сподіваюся, що до мого повернення ти все встигнеш… Через деякий час Микола подзвонив Олесі і повідомив, що все встиг і вже повертається з дачі додому. Вони одночасно підійшли до під’їзду. — Уявляю, як там чудово в квартирі, — мрійливо сказала Олеся. – Я так хвилююся. Сподіваюся, ти зробив так, як я просила? — Можеш навіть не сумніватися, — відповів Микола. — У тебе тепер все точно так, як було колись в Ірини! Ліфт підняв їх на потрібний поверх. Микола відчинив двері, першим зайшов всередину й увімкнув світло. Олеся зайшла в свою квартиру й оторопіла від побаченого. Перше, що вона побачила — це старий, незрозумілого забарвлення килим у коридорі.
— Мамо… — прошепотіла вона. — Що це таке?! – Ну?! — радісно запитав Микола. – Як тобі? Подобається? Нічого не кажучи, Олеся спершу уважно подивилася на Миколу, а потім повільно обійшла всі кімнати, які були обставлені старими меблями. Микола йшов слідом за нею і теж мовчав. — Знаєш, Миколо, що найгірше у всьому цьому? — спитала Олеся, коли огляд було закінчено. – Що? – не зрозумів Микола. – Килими… Олеся розповіла Миколі, що саме вона очікувала побачити у своїй квартирі. Вона пояснила, у якій квартирі була і що бачила. Микола замислився… – Так це була не наша квартира! – нарешті зрозумів він. – А наша – ось! Уся тут! Він показав руками довкола себе. — Виходить, що твоя колишня нас обманула? – запитала Олеся. – Обхитрила… – пробурмотів Микола. — Зараз же ж дзвони їй! І нехай забирає своє барахло назад!
Зараз же ж! Ти чуєш мене! — Звісно, кохана… — покірно відповів Микола. — Я зараз їй подзвоню і все влаштую… Микола набрав номер Ірини. Вона відповіла майже одразу. Микола хотів щось сказати, але Олеся забрала у нього з рук телефон. Вона вирішила сама сказати Ірині все, що думає про те, що сталося. — Зроби, як було! – кричала Олеся в слухавку. — Звісно, — спокійно відповіла Ірина. — Я все поверну назад, все зроблю так, як ви, Олесю, просите. Але тільки не сьогодні. І не завтра. Тому що я поїхала з міста. Надовго. Може, на рік, а може, й більше. А у квартирі у мене почався ремонт. Ірина поклала слухавку, а Олеся з Миколою так і стояли посеред квартири, не розуміючи, що їм тепер робити з усім цим старим мотлохом…