Раптом на лавці я побачила жінку похилого віку, у якій впізнала свою свекруху. Не бачилися ми 15 років з того часу, як я поїхала. Коли дізналася причину, чому вона сидить там, мене совість почала мучити.

В Італію я поїхала, щоб хоч якось покращити матеріальне становище нашої родини. З Петром, моїм чоловіком, ми разом працювали на заводі, отримували небагато, бо жили досить скромно. У шлюбі у нас народилося двоє дітей – син Микола та дочка Іванка. Але якось Петро повідомив, що йде з сім’ї. Того ж вечора Петро зібрав свої речі і пішов. Далі було роз лучення. Петро платив аліменти, але це був мізер. Я навіть не знаю, як би я з усім цим упоралася, якби несподівано для всіх свекруха не стала на мій бік. Ольга Захарівна щомісячно приносила половину своєї зарплати.

Це була величезна підмога на той час, я за це свекрусі дуже вдячна, не кожна жінка зробила б так, як вона зробила. А потім діти виросли, і я поїхала на заробітки. Працювала, а гроші відкладала. Вже 15 років я живу і працюю в Італії, і в найближчі кілька років я думаю там залишитися. Дітей вивчила, одружила, з житлом допомогла. В останній приїзд продала свою стару квартиру та купила собі нову, двокімнатну, з ремонтом, у новобудові. Вирішила, що поки її здаватиму… З легкими думками та планами на майбутнє, я йшла знайомою вулицею.

Раптом на лавці я побачила жінку похилого віку, у якій впізнала свою свекруху. Не бачилися ми 15 років з того часу, як я поїхала. Ольга Захарівна роз повіла, що вона давно на пенсії, жити їй зараз непросто. Петро з дружиною та дітьми переїхали до неї, а їй у своїй квартирі й місця нема. Ось вона і сидить увесь час на вулиці, щоб не заважати їм. Рішення забрати свекруху я прийняла миттєво. Згадала, як ця жінка допомагала мені та моїм дітям у важкі часи. Тому я запропонувала свекрусі переїхати в моє нове житло і наглядати за ним, поки я працюватиму в Італії. А потім, коли я повернуся, ми разом доглядатимемо правнуків.