Мені радять подати до суду на доньку. Вимагати з неї аліменти на старість. Але я краще голодуватиму, але га ньбити свою дочку не буду. Адже вона ніколи жадібною не була. Ще маленькою ділилася зі мною цукерками. Закінчивши університет, завжди слала мені грошей: на хустку, на взуття, на ласощі всякі. Я завжди лаялася на неї за це. Адже сама працювала і могла себе і прогодувати, і одягнути. Але це поки що я працювала. З виходом на пенсію мій фінансовий стан різко погіршився. Більше половини пенсії йде на комунальні платежі. Решту грошей важко вистачає на життя. Їм каші та супи на воді. Вкрай рідко можу дозволити собі молоко. Адже й лі kи ще треба купувати. Промовчу вже про побутову хімію та засоби гігієни. Такі товари просто не купую. Нема на що. Обходжусь господарським милом. Деколи стою перед вибором, що купити: лі kи чи хліб.
Моя дочка вже вдруге заміжня. Живе у Польщі. Вони мають квартиру в іпотеку, машину, на заморських курортах відпочивають. Дочка постійно дзвонить мені. Цікавиться здоров’ям, як я харчуюсь. А я її обманюю. Кажу, що в мене всього вистачає, що живу добре. Їм курочку, запиваю апельсиновим соком. Але правда в тому, що я давно забула смак не лише соку, а й курки. Я брешу, а вона вірить. Чи, може, вдає, що вірить? Нещодавно я все ж таки зважилася, і попросила її про фінансову допомогу. Вона надіслала. П’ятсот гривень. Не зрозумію, чи вона в мене така ду рна, чи знущається? Я вже хотіла надіслати ці гроші назад, але не знала, як це зробити. А ввечері зателефонувала дочка та запитала, чи дійшли гроші? Я подякувала. А що мені ще лишалося робити? Тоді я і вирішила, що продовжуватиму обманювати дочку, мовляв, у мене все добре…