Микола підійшов до пофарбованих в білий колір дверей лікарняної палати і неголосно постукав: він прийшов провідати дружину з донькою перед завтрашньою випискою. Ася сиділа на ліжку і годувала дитинку. — Дай-но я гляну, як вона їсть, — Миколі не терпілося перевірити прикмети, про які їм з матір’ю розповідала тітка. А вона раз у раз повторювала, що якщо жадібно їсть, значить, практична в житті буде, чіпка. Ну, а якщо нехотячи смокче груди, то чекай розбещену пані. Микола працював на оборонному заводі. «Авангард» дивом не закрили, але керівництву довелося перейти на автономність, щоб зберегти місця. І Микола пишався своєю робочою династією, тому що на цьому заводі працював його батько з дядьком, а тепер вони з братом. Тому панну в трудовій сім’ї не гоже було мати. Дитина смоктала жадібно, з нетерпінням, і задоволений Микола почав смакувати розмову з тіткою. — Тихо ти, а то дочку розбудиш. Тільки-тільки її приспала, — Ася кивнула в бік ліжечка в формі кювету, і Микола з подивом виявив там ще одне немовля. — А це як? Це хто? — розгублений і здивований Микола виглядав так смішно, що Ася пирснула, але одразу строго глянула на нього. — Як це хто? Твоя дочка, копія твоєї матусі, також підтискає губки, якщо незадоволена, або складає їх бантиком, коли їй приємно.
Микола не пам’ятав, щоб його мати так робила. Він глянув у колиску. Дівчинка спала і тихенько посапувала. Нічого в її рисах не нагадувало матір, скоріше, вона була схожа на нього самого і чимось на Асю, але Микола завбачливо промовчав про це.Він запитав дружину про інше: — А тоді кого ти годуєш? — Це Іванко, правда, він гарненький? — Обличчя Асі освітилося посмішкою, — ми його тут підгодовуємо. — Як підгодовуєте? А мати його де? — Микола не розумів, чому на руках у дружини був цей чужий хлопчик, і не просто був, а як у себе … Микола невдоволено глянув в бік немовляти: поводиться, ніби нічого не сталося. — І дружина теж, — подумав Микола про Асю, — в природі, наприклад, самка нізащо не буде годувати чуже дитинча. А тут своя дочка, — Микола покосився на ліжечко, — самотньо лежить в ліжечку, а вона, — Микола перекинув погляд на дружину, — казна кого до своїх грудей підпускає. — Немає в нього матері, тобто є, але вона викинула дитину в сміттєпровід. Коля, уявляєш, він народився в ніч на Водохреще, коли і наша дочка народилася, — Ася радісно щебетала, поколихуючи хлопчика, який продовжував смоктати груди,
— його знайшли через кілька годин на ранок. — Як викинула? — У Миколи похололо в грудях, — ти що вигадуєш? Як це можна: дитину викинути в … — Микола запнувся, бо не міг вимовити навіть, куди був викинутий цей малюк. — А ось так, студентка одна народила в гуртожитку по-тихому, і викинула. Ми, ну, різні мами, у кого молоко є, третій день його підгодовуємо, — Ася щасливо дивилася на малюка на своїх руках, і у Миколи щось ойкнуло в грудях. — І що з ним буде? — навіщось спитав він у дружини, розуміючи, що чекає цього триденного хлопчика, який є, по суті, круглим сиротою. — Коль, ми ось тут з матерями поговорили, краще б, щоб його всиновили прямо зараз. Ти ж сина хотів … — Ася з благанням дивилася на чоловіка. Микола знав цей благальний погляд дружини: коли вона так дивилася, він просто ну ні в чому не міг їй відмовити. Але тут … це тобі не м’які меблі, на які за умовлянням Асі витратили всі її відпускні, це жива людина. — Навіть не думай, — Микола боязко глянув на дружину, — другого точно хлопчика народиш. Ася опустила голову до малюка, немов його збиралися забирати в неї силою.
Плечі її затремтіли. — Ася, ну, не треба, ну, не плач, його хто-небудь точно усиновить, — почав умовляти дружину Микола, але та притискалася до немовляти, немов до якого скарбу, який відберуть у неї, і вона помре. — Ти … — Ася схлипнула, — ти не розумієш … ти не знаєш … — і Ася знову наразилася на малюка. — Ну та, ось такий я, черствий, — бурмотів розгублений Микола, бо дружина застосовувала до нього сьогодні вже другий чарівний прийом. — Ти не знаєш … Лікар сказав, — Ася замовкла і вся напружилася. Решта слова вона вимовляла в немовля, не піднімаючи голови, — мій лікар, він сказав, що у мене більше не буде дітей. — Ася промовила все це якимось стертим голосом і заревіла. — Ти не плач, заспокойся, Асю, ну, ну, не плач, рідна моя. Микола зовсім розгубився, не знаючи, як заспокоїти дружину. Дітей більше не буде … Що тепер робити? Пропадати? … І згадав раптом. — Не реви, а то молоко пропаде. Ася одразу замовкла. — Так поклади ти його куди-небудь, — не витримав Микола, показуючи на немовля, за яким ховалася від нього дружина.
Одну вже поклала, — різко відповіла Ася, і Микола злякався: агресивна Ася була страшніше вовчиці, і краще її до такого стану не доводити. Ася гнівно глянула на чоловіка: — У всіх є право мати свою сім’ю, і у цього малюка є таке право. — А раптом він хворітиме, і, потім, невідомо, яка у нього генетична спадщина, — Миколі хотілося знайти якийсь аргумент, щоб пояснити своїй Асі всю безглуздість її пропозиції. — Коля, але він вижив, попри мороз, такий сильний, майже тридцять градусів в ту ніч було, ти ж пам’ятаєш. Він кілька годин голенький в сміттєпроводі пробув, значить, Бог хоче, щоб малюк жив, і не залишить його, — Колю пересмикнуло від картини: сміттєва труба і голий безпорадний малюк в ній. — Мда, ну і історія, — Микола не знав, що робити. Стільки новин звалилося на нього за цей час, що голова йшла обертом: дітей більше у них не буде. Хто їх знає, цих лікарів, але раз так сказали, значить, що тепер робити? Микола зітхнув і подивився в ліжечко … і підкидьок ось, — почав думати він, але Ася продовжувала щось говорити, і Микола втупився на дружину.
Миколка, це ж промисел Божий, що він потрапив саме в наш пологовий будинок, — почала знову Ася. — Заспокойся, треба все добре обміркувати, ми дев’ять місяців дочку чекали … Ася перебила чоловіка: — Не дочку ти чекав, ти сам що говорив? Забув! Ти всім хвалився, що синочок буде, поки тобі тітка ніс не навернула на пузо. Микола згадав, як тітка раніше УЗД визначила за формою живота стать майбутньої дитини, чим трохи засмутила майбутнього татуся. — Добре, — пішов він на поступки, — я ще до однієї дитини не звик, а ти мені відразу другу пропонуєш, — Микола зрадів знайденому аргументу. — Будеш звикати відразу до двох, — логіка дружини була, як завжди, немислима і тому чарівна, — народився він у той же день, що і наша дівчинка — двійнятами можна записати. — Ну, і як ми пояснимо рідним? — не здавався Микола. — А їм то що? Подвійна радість буде. Відразу і внучка, і внук. Всім догодимо дідусям і бабусям, і твоїм і моїм, — Ася крутнула носиком, і Микола підбадьорився. Він любив, коли Ася так робила, тому що це означало її впевненість. — Його всі Іванком тут звуть. І ми його так назвемо, добре? — Чому? — запитав Микола, відчуваючи себе по-ідіотськи.
Чому так назвали? Іван, що не пам’ятає свого роду, знаєш, хто це? Ну, так ось цей малюк без коренів виявився. Не з власної вини, звичайно, — Ася поспішала говорити, тому що бачила, який Микола напружений. — А ми як дочку назвати хотіли? — Ганнусею, — розплився в усмішці щасливий батько, — як маму мою, тобто, бабусю. — Ось, Аня і Ваня — від імені одного святого похідні. — Як це, від одного? — сенс слів Асі доходив до Миколи якимись шматками: його мозок сьогодні перетворився в побутовий ПК, оперативної пам’яті якого не вистачало для повноцінної роботи. — Іван — це ім’я, яке походить від візантійського імені Іоанн, — Анна і Іван, Це як Євгенія і Євген, ти розумієш, так? Розумієш, що не просто це. Це ж благодать у квадраті. — В якому квадраті? — сторопів Микола. — Ну, в перекладі з єврейської Анна і Іван — це благодать Божа, — пояснила Ася. — Благодать … — Коля, та він же на тебе схожий! У нього твій розріз очей, і вони такі ж небесно-блакитні, як у тебе, коли ти щасливий! — Ліжечко вже куплене, — Микола почав говорити про те, що чекає Асю вдома, і одразу замовк, тому що …
Микола автоматично глянув на немовля, а той, немов розуміючи, про що говорять, відкрив свої очі назустріч. Микола на хвилину навіть завмер під цим раптовим поглядом. — Ваня і Аня … Ну, я тоді пішов, — Микола потоптався біля ліжка дружини, подивився на ліжечко, в якому посапувала спляча дочка. — Куди ти? Тобі ж сьогодні не треба на роботу, — Ася стривожилася: вона добре вивчила графік чоловіка і знала, що у Миколи у понеділок профілактичний день. — Як куди? Документи ж потрібно ще оформляти на нього, — він кивнув у бік немовляти, — так просто його нам не віддадуть. Ліжечко ось теж потрібне. — Коля! Миколка! — Ася схопилася, поклала акуратно згорток з малюком на своє ліжко і кинулася на чоловіка, — ти знаєш хто? — Микола знав, що буде далі, і щаслива блаженна усмішка, як приклеєна, застигла на його обличчі, — ти найкращий! Найкращий чоловік і татко! — Ну все, я пішов, — Микола збентежився, — ти припини, бо раптом хтось зайде, медсестра якась там, — але Асю було не зупинити: вона цілувала свого Колю, свого доброго Колю, свого ненаглядного Колю, на якого схожі два їх малюки, а значить, вони теж виростуть добрими. Як би ви вчинили на місці цих молодих батьків, наважилися б на такий вчинок?