Якось похмурим п’ятничним вечором, як завжди, я прямувала додому з автобусної станції. Там мені на очі потрапив худий 19-річний хлопець у обгорілій уніформі. Я помітила його сумку, нашивки та берети – всі ознаки служби. Поки ми всі чекали на посадку в мікроавтобус, контролер грубо наказав йому купити квиток. Хлопець мовчав, мабуть, соромлячись просити про якесь особливе звернення. Я не могла цього винести, тож звернулася до контролера квитків, запитавши, невже вона не бачить, що цей хлопчик – герой.
Її байдужа відповідь викликала марну суперечку. Вражаюче, але більше ніхто не виступив на захист хлопця, незважаючи на чергу людей за нами. Вирішивши допомогти, я віддала йому свій квиток і взяла інший собі. Під загальну байдужість пасажирів ми сіли в автобус. Хлопець, який приїхав з гарячої точки, подякував мені: його очі говорили багато про що. Він кашляв всю дорогу, і кожен кашель був пронизливим нагадуванням про ті жахіття, з якими він зіткнувся. Коли він вийшов, я голосно подякувала.
Він відповів взаємністю, віддав мені честь, поклав руку на серце та пішов. Тієї ночі я спіймала себе на тому, що розмірковую про жахливу байдужість і грубість, з якими стикаються наші захисники. На мою думку, вони не заслуговували нічого, крім подяки та розуміння. І цьому хлопцеві, мовчазному герою, я буду підносити свої молитви – за його благополучне повернення до рідного та безпечного будинку.