Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 70 років, але замість того, щоб святкувати його в колі найрідніших, вона сидить в лікарняному сквері на лавочці й плаче. Ні син, ні донька так і не привітали матір. Хоча б сусідка з палати не забула й навіть подарувала їй хустку, і медсестра яблуками пригостила на честь день народження. Анна Петрівна була в хорошому пансіонаті, однак персонал там був зовсім байдужий. А привіз її сюди син. Жила вона у своїй квартирі, як син попросив переписати житло на нього, але казав, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка ця була вічно незадоволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а згодом став геть байдужим до цих сутичок. Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом сказали, щоб матір збирала речі в пансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: – У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лиш на місяць, але згодом він так і не приїхав. Пройшло вже цілий два роки, ні син, ні донька так і не навідали матір.
А найгірше те, що заради такого сина, вона образила раніше свою доньку. Анна сама з села, одружилася там з Петром, жили бідно, але харчів мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді вмовив жінку в місто їхати, продали вони будинок, купили квартиру та старий запорожець. Так і попав на ньому в аварію, й Анна залишилася сама з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлоги, прибирала, щоб наскладати копійку. Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть допомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то борги за нього віддати, то ще щось. А донька Дарина вийшла заміж й сама з чоловіком старалася на власне житло назбирати коштів. Тоді матір всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не допомагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, не давай і йому, відкладай на старість. Але згодом синові поставили діагноз, на лікування якого треба було кошти. В цей момент донька вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трішки докласти. Анна не знала, що робити, хвороба у сина була не страшною, але все-таки здоров’я важливіше і віддала гроші йому. Донька тоді образилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком кредит.
Згодом син теж одружився і вирішив купити житло, матір доклала йому, бо тоді вже знову назбирала суму. Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Якби можна було повернути час назад, вона б однаково двом давала, навчила б сина самостійності, так соромно перед донькою, адже просто видала її заміж, й повність стала опікуватися сином. Думає про це все, а тут раптом чує: – Мама! Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарія. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігли дочка підхопила її. – Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не признавався, але я пригрозила тим, що подам в суд на квартиру, і він розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі. Довго розмовляли і забрала донька матір до себе. А на той час в Анни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю допомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі та й вдома дітям не так нудно. Анна Дмитрівна тепер дякує за кожен день в сім’ї, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні з пансіонату забула, як страшний сон.