Все в нашому селі знали старого Михалича – старий був найкращим пасічником в окрузі; разом з дружиною вони тримали величезну пасіку на лісовій фермі, приблизно в десяти кілометрах від нашого села. Хоча під час Великої Вітчизняної війни старий Михалич не воював на фронті (йому тоді було 13 років), всі знали, що старий, тоді ще хлопчик, з самого першого дня, коли в лісі формувався партизанський загін, був партизаном.
Там, в партизанському загоні, Михалич познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Нюркою. Забавна дівчинка стала вірним товаришем Івана по зброї, і вони виявилися відмінним кулеметним екіпажем. Ванька і Нюрка пройшли через всі жахи війни, але врятували не тільки своє життя, а й дружбу, яка після війни переросла в любов. Потім вони одружилися і утворили міцну сім’ю. У 1980-і роки, коли підросли діти Михалича і Нюрки, було вирішено поставити роботу на новий рівень:
Іван купив стару ферму в лісі, поставив там пасіку на галявині і серйозно зайнявся бджільництвом. В кінці 1980-х років мед Михалича був відомий на всю округу, і самі старики продавали його кожні вихідні на сільському базарі, з якого у них були хороші гроші. У 1990-ті роки старі вирішили поставити бізнес на широку ногу: стати, так би мовити, фермерами; вони поставили ще 50 вуликів, найняли собі помічника. Але помічник виявився гнилим людиною: він вирішив залучити старих рекетирів міста.Одного разу рекетири пригнали на ферму дві іномарки.
– Здрастуйте, сини мої, ви прийшли за медом? – старий Михалич зустрів новоприбулих.- За часткою, старий, ми прийшли до тебе, ти тепер будеш платити нам тисячу доларів на місяць, а ми будемо захищати тебе від бандитів!- Тут немає бандитів, і ніколи не було! – посміхнувся дід.- Коротше, дідусь, через три дні ми приїдемо, щоб було шість косарів доларів на півроку вперед, інакше твоя дача згорить синім полум’ям, і вулики теж підуть у вогонь!
Дідусь подзвонив бабусі, і вони стали думати, що робити. Бабуся одразу сказала, що треба викликати поліцію на допомогу, але Михалич був розумний, він розумів, що до чого: -Ну, поліцейський прийде сюди, подивиться, що відбувається, але він не буде чергувати тут цілодобово! І скільки часу потрібно, щоб облити бензином кут хатини і принести сірник? Ні, ми повинні зробити це самі, пам’ятаєш, як ми зробили схованку після війни? Прийшов час викопати його!
Три дні по тому, як і було обіцяно, прибутку рекетири. Але ніхто не вийшов назустріч: дідусь і бабуся сховалися на горищі і спостерігали за бандитами, приготувавши їм кілька сюрпризів.- Гей, дід, виходь, тільки гроші принеси! А якщо ти не вийдеш, ми візьмемо те, що нам подобається, і все одно прийдемо за грошима, і покладемо тебе на прилавок! – крикнув головний рекетир. На фермі завжди тихо, тільки дзижчать бджоли і співають лісові птахи …Не встигли бандити зробити пару кроків по стежці до будинку, як пролунав вибух – ватажок настав на міну. Рекетири сахнулись сторону – вибухнула ще одна міна, і ще двоє людей розірвалися.
Ті, що вижили кинулися до своїх машин. З горища гуркотів кулемет Максим: баба Нюра, яка зберегла гострий зір, не дивлячись на роки, працювала першим номером кулеметного розрахунку; дід обслуговував стрічку. Всього за кілька хвилин кулемет зрешетив два позашляховика і Мерседес рекетирів, жоден з них не залишився в живих… А потім бабусю з дідусем виправдали: час тоді був такий, і син допоміг – полковник міліції. Якби не син, невідомо, чим би все закінчилося, швидше за все, людей похилого віку посадили б в тюрму. Хоча, наскільки я пам’ятаю в той час, поліція не втручалася в усі ці розбірки …