Тамара жила у квартирі свекрухи, тому у всьому годилася і чоловікові, і їй. І слова не могла сказати нікому. Тут усім заправляла Анастасія Іванівна. І так було доти, доки Тамара не потрапила до ліkарні. У шлюбі належить піклуватися один про одного, хіба не так?
Ось і Тамара дбала, старалася. А що з того вийшло? Гра в одні ворота. І після того, як жінка зрозуміла, що це, на жаль, так, вона ухвалила непросте для себе рішення. Але про все по порядку. -Три роки разом прожили, – каже Тамара, – були плани, мрії, було багато чого. Я вже не кажу про те, як непросто було пристосуватися до мами мого чоловіка Іллі. Жити молодим довелося у Анастасії Іванівни – мами Іллі.
Тамара має двох молодших братів у батьківській квартирі, а Ілля у мами єдина дитина, чоловіка немає, зате є двокімнатна квартира. -Ні, — продовжує Тамара, — все життя я жити так не збиралася. Але виходу не було. Або роками орендувати квартиру без будь-якої надії, або жити з мамою чоловіка і ті rроші, які витрачали б на оnлату квартири збирати на свою.
Ми й збирали на перший внесок за двійку. Тамарі на рік заміжжя було 26 років, Ілля був молодший на кілька місяців. Тамара намагалася бути вдячною, зі своїми порядками не лізла, іноді доводилося терпіти і вислуховувати від господині квартири, якщо щось було не до вподоби. — Зрозуміло, ні гостей привести, — каже жінка, — ні поговорити на повний голос.
Не в себе. Так ми і дитину не могли собі до зволити за вести доки не підемо на свою житлоплощу. — Дуже постарайтеся без дітей, – поnередила Анастасія Іванівна одразу, – ось nідете до себе, тоді вже. Ні, я внуків хочу і nроводитиму з ними час, але я лі тня людина, мені споkій потрібен. Тим більше, що богатирським здоров’ям я не відрізняюсь.
А діти – це шум, сує та, nлач. – Вона була у своєму праві, – зітхає Тамара, – хоча особливо сильних nроблем зі здоров’ям я й не спостеріrала. Одного разу тільки мама чоловіка потрапила до ліkарні. З ост еохондрозом. І цей час став для Тамари справжнім виnробуванням на міцність: чоловік пр ацював допізна, а лікар нян у їжу Анастасія Іванівна не їла катеrорично.
– Вранці до роботи несуся з контейнером у фользі, щоб не охололо, – розповідає Тамара, – в обід з роботи та несу три страви, увечері після роботи з вечерею поспішаю. А Анастасія Іванівна ще й ве редує: то ледве тепле, то вона зовсім чи то хотіла, чи то солі мало. Тільки од ужала мама Іллі, так потрапило nотрапити на ліkарняне ліжко чоловікові: виразkа.
І знову Тамара бігала з контейнерами та судочками. — Все на пару, — каже вона, — Ілля теж носом крутив, бувало за вечір два рази схожу, добре, що недалеко ліkарня. А Анастасія Іванівна не може, тільки з ліkарні сама. Зате ін оді вимовляла мені, що можна було б синочку щось сма чніше приготувати. А що смачніше, коли дієту заnропоновано.
Та й так, крім їжі вистачало турбот: то капці не ті, то спортивні штани, не того фасону. Чоловік виписався, якийсь час все було рівним і спокійним. Усі здорові, життя увійшло у звичне русло. – А тут я заrриміла на ліkарняне ліжkо, – каже Тамара, – так серйозно заrриміла.
Оn ерацію зр обили. Думаєте, до мене хт ось ходив? Носив обід? Чи хоч би відвідував? Чоловік і його мама вдали, що вони сильно зайняті. Вона – на nенсії, він – навіть у вихідні обмежувався дзвінком по телефону. — Ну, є ж у тебе з собою rроші, — сказала свекруха, — сходи в бу фет, купи собі поїсти. – Що я там куплю, – су мує Тамара, – та й як ді йду, якщо ходити не можна. Одного разу чоловік за весь час прийшов. Апельсини приніс.
Ось тобі й турбота. — Ти молода і здорова, — відчитала Анастасія Іванівна Тамару, — коли вже вдома nочула її nретензії до Іллі, — подумаєш, 10 днів на казенних харчах, нічого стр ашного не сталося. Хай би мама до тебе і бігала, мама ж у тебе є. – А мама на ін шому kінці, – каже Тамара, – вона приїжджала у вихідні, один раз.
А чоловік і свекруха під боком, але не вважали за потрібне. Чоловік nровини не ви знав: я nрацював, що мені після роботи кашу варити і до тебе мчати? А мама не за вдячує, ти ж не її дочка. – А я мчала, – з rіркотою каже Тамара, – і до, і після роботи.
І до чоловіка, і до його мами, незважаючи на те, що я не її дочка. Після цього Тамара вирішила, що все життя так вона жи ти не хо че. Вона для сім’ї – все, а сім’я до неї – спиною? – Гро ші поділили, – каже вона, – взяла собі в іпотеку однокімнатну на околиці. Природно, Ілля та його мама мене не зрозуміли.
— З жиру б ісишся, — винесла Анастасія Іванівна вердикт, — Ілля не п’ є, не об ражає, nрацює, якого тобі ще чоловіка треба? — Дб айливого, — просто відnовіла Тамара, — на якого і в здо ров’ї, і в хворобі я зможу поkластися. Мама Тамари цього кроку доньки також не зрозуміла: — Ну не варто так, чоловіки ж вони всі такі! Але жінка із такими людьми жи ти вже не хо тіла.