У нас була прабабуся-довгожитель. Їй було 90 років, жила вона в селі. Але з віком їй було важче керувати зі своїм великим будинком однієї. Тому постало питання — хто поїде жити до бабусі? Моїм батькам було зовсім не до цього.
Вони прекрасно тебе почували в місті, тато працював охоронцем, мама в тому ж офісі, який він охороняв.
У них було спокійне життя і ніякі зміни вони не збиралися вносити. Моя сестра вийшла заміж, вони з чоловіком теж жили в місті.
І вже тим більше молодята не хотіли в село. У мене на той момент було двоє маленьких дітей.
Синові 5 років, доньці — 3 рочки, але мені було так шkода бабусю, не залишати ж її абсолютно одну… ми поговорили з чоловіком і вирішили, що поїдемо до неї в село жити. Від бабусиної села до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди.
Ми стали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а гр оші з неї ми вкладали в бабусин бу динок. Провели газ, зробили хороший туалет, переробили лазню, облаштували огорожу.
Бабуся, хоч і була старенька, але завжди доnомагала мені з дітьми, ходила з ними на річку навіть. Кожні вихідні ми сім’єю вибиралися в ліс, на риболовлю. Але через 5 років бабусі не стало.
Буквально на другий день похорону чоловік сестри безцеремонно запитав: — Ну як бу динок діл ити будемо? Що за на хабство… ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, то вона на мене дарчу оформила. Продавати бу динок ми не збираємося, нам і тут добре.
Сестра як дізналася, що буд инок тільки мій, то почала кр ичати. Я дар мови втра тила. Добре, що мій чоловік їм прямо і різко пояснив, що право вони ніякого на бу динок не мають, тому можуть вимітатися.
Сестра досі розпускає про мене плітки і поливає брудом за спиною.
А мати все намагається умови ти мене nродати б удинок і розділи ти гро ші, чого я точно роби ти не буду.